Незважаючи на заяви про закінчення навчань, Росія не відвела війська від кордонів України, а натомість призначила нові навчання з використанням ракет. Водночас, загострилася ситуація на Донбасі, де сепаратисти обстріляли колону УВКБ ООН, а лідер ДНР оголосив про евакуацію населення. Як вважає політолог Станіслав Федорчук, Росія змушена вдаватися до радикальніших методів, оскільки зазнає поразки на дипломатичному полі.
Після зустрічі Путіна з главами держав, а також після запевнень про відведення військ від кордону, ми спостерігаємо обстріли українських територій. Що це означає?
Це означає, що Путін не зміг продати свої наміри. Фактично, ми бачимо, що він програв: і партію з ультиматумами про згортання НАТО, а також від прийому до Альянсу України, і підготовку до зустрічі в Нормандському форматі, і програв шантаж світової спільноти визнанням ДНР-ЛНР. Тому він зараз просто хоче спровокувати військові дії в Україні, щоб застосувати всі ті війська, які поки що не відійшли від кордонів країни.
Ініціативу визнати ДНР та ЛНР Путін озвучив на зустрічі зі Шольцем, однак зазначив, що він має намір вирішувати проблему у форматі Мінських угод. Що насправді відбувається?
Сам собою візит Шольца відбувся після його зустрічі з президентом Зеленським. І, наскільки я розумію, позиція Шольця певною мірою мала синхронізуватися з позицією інших стратегічних партнерів України. Що ми бачили із того, що відбувалося на цій прес-конференції 15 лютого? Чесно кажучи, хоч би що говорив Путін, довіри до його слів немає.Те, що Путін виступав як пропагандист, це очевидно.
По-перше, він порівняв агресію Росії проти України з війною в Югославії, для чого немає жодних підстав. На території Донецької та Луганської областей немає і не було жодної громадянської війни. Безперечно, були колабораціоністи, які підтримали російських диверсантів, російські окупаційні війська, які стали частиною окупаційної адміністрації нарівні з кремлівськими кураторами. Але говорити про те, що в Україні відбувається якийсь югославський сценарій, нібито якесь протистояння етнічних, релігійних та інших груп - це дурість.
Єдине протистояння, яке організував Володимир Путін та його посібники на території Донецької та Луганської областей – це геноцид проти українців, це знищення всіх людей, які не згодні з російською окупацією, і тут Володимир Путін виступає черговою Скобеєвою вже у присутності, власне, Олафа Шольца. Чесно кажучи, мені не зовсім зрозуміло, чому Олаф Шольц на цій конференції почав коментувати абсолютно міфічне відведення військ від українського кордону. Ми не бачимо жодного відведення військ, і, мені здається, що Олаф Шольц злегка поспішив сказати світові, що деескалація нарешті розпочалася.
З приводу того, який меседж Олаф Шольц повідомив Путіну: Олаф Шольц насамперед повідомив, що визнання Донецької та Луганської республік – це порушення мінських угод та фактична катастрофа. І при цьому він визнав, що Росія та Україна по-різному читають мінські домовленості.
Саме собою звернення Держдуми до Путіна чи не є порушенням Мінських домовленостей?
Є чолобитна цареві – від Держдуми Володимиру Путіну. Вона не просто сигнал, вона, по суті, є черговим агресивним кроком проти суверенітету України. Я не до кінця розумію, чому західні партнери і самі українські політичні представники так мляво реагують на цей крок. Сама постановка питання про українські території, як частини суверенної держави, які хтось визнаватиме окремими - це вже акт агресії. І говорити після цього про спроможність Мінська взагалі не варто.
Тому що це в односторонньому порядку вихід Росії – саме Росії – з Мінська, це відмова від дипломатичних спроб деескалації. І, як на мене, те, що на такий крок йде керівництво Російської Федерації, говорить тільки про одне: вони зрозуміли, що шантаж Заходу провалюється, що Захід консолідується, і вони зрозуміли, що українське політичне керівництво не готове здавати суверенітет в обмін на абсолютно ілюзорні гарантії безпеки.
І я так розумію, що ухвалення цього рішення з боку Путіна, якщо воно станеться, це насамперед спроба видати ситуацію за перемогу для внутрішнього користувача, для громадян Російської Федерації. Мовляв, подивіться, ми визнали так звані ДНР та ЛНР, допомогли нашим братам. Але насправді допомогли дуже хрінова, тому що окуповані території живуть набагато гірше, ніж вільна частина Донецької та Луганської областей під контролем України.Вони живуть із комендантською годиною, із дефіцитом продуктів, із колапсом економіки, можна сказати відверто - у злиднях, у розрухах, із знищеною системою охорони здоров'я. Тому говорити про те, що певною мірою Путін рятівник якихось людей з Донбасу – це смішно.
Тому мені здається, що, якщо таке станеться, Мінський процес буде припинено, і Росію вже закликатимуть до відповідальності зовсім по-іншому, і я вважаю, що саме це має стати причиною нових санкцій.
Чи є ймовірність того, що Україну змушуватимуть сісти за стіл переговорів із представниками окупаційної влади?
Мені здається, що Захід не має жодних важелів тиску на Україну, здатних змусити нас відмовитися від власного суверенітету. Я розумію, що в межах якоїсь російської пропаганди Україна постає як якась failed state, що управляється з Вашингтона. Насправді добре це чи погано, але нинішнє політичне керівництво України самостійно визначає зовнішньополітичний курс, і говорити про те, що хтось із Вашингтона чи Брюсселя може змусити Українське керівництво спілкуватися з Донецьком чи Луганськом, підстав немає.
Сергій Гармаш говорив, що всупереч сподіванням Росії, Франція та Німеччина підтримали Україну, і вказали, що Росія не виконує своїх зобов'язань.
Гармаш має рацію. Треба розуміти, що сьогодні Франція та Німеччина перебувають у непростій ситуації. Незважаючи на те, що бізнес і Франції, та Німеччині хотів би отримати доступ до російського газу та інших плюшок, які дає співпрацю з Російською Федерацією, все одно є консультативна позиція Європейського Союзу, яка говорить про те, що необхідно вирішити питання агресивних дій Російської Федерації . І те, що зараз Росія програє дипломатичне поле, очевидно.
Без сумніву, коли ми говоримо, як вести переговори - що з боку Макрона, що з боку Шольца - ми розуміємо, що у Макрона більше можливостей і більше досвіду. Але ми бачимо, що навіть на ті спокійні ініціативи, які висувають Шольц і Макрон, Путін реагує вкрай нервово. Тому що ці ініціативи не укладаються у крайні вимоги, які висуває Російська Федерація. Проблема Путіна полягає в тому, що він висунув дуже багато ультиматумів західному світу - з безпеки, розширення, структури Євроатлантичного Союзу, України та всього іншого.
Тобто, він виглядає зараз як чистий шантажист. Як на мене, ця його фашистська політика дала свої результати, коли навіть щодо проросійських країн - Німеччини та Франції - змушені відвертатися від Російської Федерації, і згадувати, що вони представляють не лише свої бізнес-інтереси, а й представляють суверенні країни Центральної Європи.
Я очікував, що Байден уже ініціює запровадження санкцій.
Перше: під час самого виступу він сказав, що немає жодного підтвердження, що російські частини залишають позицію. Це ж учора підтвердив Міністр оборони Остін Ллойд. По-друге, головне у його виступі те, що він не вірить політичному керівництву Росії щодо заявлених планів щодо деескалації. Крім того, мені здається, що думка Байдена була виваженою.
Тобто він не намагався заявити про якісь нові речі. Навпаки. Він підтвердив свої старі тези про те, що російські війська перебувають на кордоні з Україною і це агресивні дії у бік України. Він сказав, що Росія має обрати шлях дипломатії, і головний момент - він наголосив, що як тільки Росія почне агресивні дії проти України, США та союзники застосують санкції більш серйозні, ніж були досі.
Це Путін може брязкати зброєю і сипати погрозами будь-де. А Байден все-таки представляє розвинену країну західного світу, де трохи інше ставлення до міжнародної політики та міжнародної безпеки.
Чи готова Україна розпочати військові дії, якщо Росія визнає ДНР і ЛНР?
Ми, власне, в іншій позиції: ми ведемо оборонну війну.
Говоритимемо, чи почне звільнення окупованих територій?
Чесно кажучи, за нинішнього політичного керівництва я не вірю у можливість планування операції зі звільнення окупованих територій – ні Криму, ні Донецька та Луганська. Немає підстав вважати, що таке політичне рішення буде ухвалено. А без такого рішення війська наперед не підуть.
Тобто єдиним механізмом стримування є загроза санкцій?
Загроза санкцій та, швидше за все, надання ще більшого летального озброєння Україні.
Але якщо надавати зброю без наявності політичної волі, то її застосовувати нема кому.
Тут питання в іншому: ми маємо розуміти, з чим маємо справу. Росія йде ва-банк. Вона максимально піднімає ставки для того, щоб продемонструвати Україні та світу, що вони не зупиняться на досягнутому та що вони хочуть більшого. Їм мало окупувати частину Донецької та Луганської областей, мало приєднати Крим, їм ще необхідно поставити на коліна політичне керівництво України та фактично змусити визнати неспроможність Європейського та Північноатлантичного курсу. Визнати, що Україна завжди буде союзником у хвості Російської Федерації. І все це лише через одне: російське політичне керівництво й досі не зрозуміло, що Україна – це не Росія.
Путін заявив, що має намір чекати на нову зустріч тристоронньої контактної групи, а це початок березня.
Зрозуміло, що це ще один шантаж. Він розтягує все за часом.
Після цього 23 квітня – вибори у Франції. Чи можна вважати, що вони планують продовжити всю ситуацію до 13 травня, а вже потім чекати деескалації?
Єдине, що я бачу – деескалацією не пахне. Тобто жодних ознак того, що Росія зараз відступить, немає. Понад те, мені здається, що переговори в Нормандії принесуть ще більше проблем. Так, з одного боку, за рахунок усіх цих дипломатичних зустрічей, візитів до Москви, переговорів у Нормандії, ОБСЄ, з Комісією НАТО тощо – це певною мірою заважає Путіну у його агресивних планах проти України. І, як ми бачимо, колективний захід робить все можливе, щоб хоч трохи зв'язати руки Путіну дипломатичними методами, які він не може відкинути. Він може сказати Шольцу “не приїжджай до мене до Москви”.
З іншого боку, ми бачимо упродовж останніх років те, чим займалася Росія у ТКГ: шантажем України, зривом переговорів. І якщо говорити про якийсь прогрес, його немає. І не так тому, що Україна займає страшну, принципову, тверду позицію. А тому, що російські переговорники зривають процес у всіх його видах. Щойно з'являється хоч якась надія на конструктив, то Росія його торпедує. За два роки не відбулося жодного обміну полоненими. За два роки Росія не відкрила жодного КПВВ (контрольного пункту в'їзду-виїзду). Тобто Україна виконала всі свої обіцянки, які були дані на попередній нормандській зустрічі.
Чи є такі зобов'язання, які Україна не виконує?
Перше та найголовніше, як визнає сам Шольц, Україна та Росія по-різному читають Мінські домовленості. Україна каже, що спочатку – безпека, а потім – політичні питання. Росія каже "ми крутили ваші питання безпеки, ми не вважаємо, що питання безпеки є пріоритетними, давайте спочатку вирішимо політичні питання". Ось у цьому – головна різниця підходів. Росія хоче перетворити Мінськ на інструмент шантажу всієї політичної еліти.
І, по суті, підриває політичну систему України. А Україна розглядає Мінський процес як інструмент повернення території та населення. У цьому й є різниця - у тому, що Росія не збиралася і не збирається ні повертати вкрадені території, ні виводити свої окупаційні війська, ні прибирати свою окупаційну адміністрацію. У них у планах - легітимізувати цю владу окупаційну, зробити видимість, що вона нібито демократично обрана. І по суті імплементувати окуповані території в політичне поле України. Щоб, власне кажучи, окупаційні адміністрації могли б впливати на політичне життя України загалом.
Конституційні зміни якимось чином зазначені у Мінських домовленостях?
Отож і питання, чи є в Мінських домовленостях хоча б слово про конституційні зміни в Україні. Тому «вологі мрії» російського керівництва про те, що вони за допомогою своїх маріонеток зможуть змінювати українську конституцію, так і залишаться лише вологими мріями.І я думаю, що дії Державної думи з ініціювання визнання відбуваються у тому числі й тому, що вони чудово зрозуміли – Мінськ не є інструментом впливу на Україну настільки ефективним, наскільки їм хотілося б.
І що ні Німеччина, ні Франція – за всіх дружніх стосунків, які там є – не здатні змусити Україну відмовитися від свого суверенітету, відмовитися від виконання конституції та, власне, від принципів міжнародного права. Не забуваймо, що Мінськ - це домовленості, прийняті за військовим тиском Російської Федерації. Тому Росія вважає його документом капітуляції, тоді як Україна використала і використовує цей же документ для того, щоб вести переговори щодо повернення своєї території, а не для того, щоб здавати свою суб'єктність, свою незалежність.
Очевидно, що російське керівництво роздратоване тим, що українська сторона не поспішає на здачу своїх інтересів у мінському форматі.
Якщо Путін все ж таки не визнає ДНР, ЛНР, і не застосує військову силу, а натомість просто відкличе війська до казарм, наскільки це згубно для його авторитету в самій Росії?
Мені здається, що Путін є диктатором, тому йому все одно, що думатиме хтось у масштабах планети, а не те, що Російської Федерації. Росія не є демократичною країною. Тому будь-які рішення Путіна обумовлені його особистими бажаннями, а не логікою якогось зовнішнього чи внутрішньополітичного курсу. Тому визнання чи невизнання ДНР чи ЛНР – це гра в довгу, це елемент шантажу.
Оскільки не виходить шантажувати військами на кордоні, то зараз він вдався до шантажу зізнанням ДНР та ЛНР. Мені здається, ймовірність того, що Путін визнає ДНР та ЛНР, досить висока. Тому що це повністю лягає в логіку шантажу, ескалації агресії і дозволяє Путіну сказати, що, мовляв, ось ми визнали ці незалежні республіки, і тепер можемо ввести туди війська на повному серйозі, як це відбувалося за абхазьким сценарієм. І тепер ситуація заморожена на роки, бо українська армія на лінії зіткнення змушена буде битися вже не з колабораціоністськими військами, які очолюють російські офіцери, а вже з регулярними військами російської армії. Це ставить нові питання перед коаліцією, яка створилася навколо України з приводу російської агресії.
Виходить, що єдиний інструмент, що стримує Росію, - це санкції?
Мені здається, що, по-перше, Путін не дуже боїться санкцій, бо, чесно кажучи, я досі не почув, у чому полягає ”страшність” санкцій, які зараз готуються щодо Путіна та його оточення. Я дуже радий був помилитися, але мені здається, що одними санкціями не обійтися. Як ми розуміємо, стримування Путіна та його імперіалістичних планів щодо Європейського континенту може відбуватися лише в одному вигляді: коли ці країни мають військовий потенціал, розгорнуті війська, захист свого водного простору, наземного, кібернетичного. І мені здається, те, що зараз відбувається, це несподіванка Путіна.
Тому що, створюючи напруженість із Україною, Путін забуває, що на земній кулі є не лише Україна та Росія. Є велика кількість країн, які змушені тепер переглянути своє ставлення до оборонних бюджетів, військових альянсів. І зараз ми бачимо, що НАТО та Америка, яка пішла з Європи (насамперед із Німеччини), змушена терміново перекидати свої бойові підрозділи, розконсервувати свою техніку, тобто, по суті, зараз відбувається мобілізація Заходу перед російською агресією проти України.
Ні для кого не секрет, що агресивні наміри Росії виходять далеко за межі України, Грузії, Молдови та країн Балтії. Ми всі чудово розуміємо, що агресивні дії проти України закінчаться неприємними сюрпризами для всієї європейської спільноти, для всього європейського континенту.Зараз важко, зі скрипом відбувається консолідація, нарощування насамперед військових ресурсів, зокрема, для можливого відображення агресивних дій Росії на території ЄС та країн НАТО. Тому мені здається, що Путін дуже швидко списав з рахунків США та ЄС, вважаючи, що в нього занадто багато корупційних зв'язків та бізнес-інтересів у Європі, щоб змусити Захід капітулювати та віддати Україну, Білорусь, Молдову, Грузію назад, у лоно Росії, щоб вона могла грати у своє СРСР 2.0 чи Російську Імперію 3.0.
