Нові санкційні пакети Вашингтона, зростання ризиків гібридного протистояння в Європі та процеси на окупованих територіях Грузії глобальна економічна й політична архітектура продовжує стикатися із серйозними викликами.
Чи здатне рішення Дональда Трампа зупинити російську воєнну машину? До чого готуються сторони на фронті та наскільки реальною є загроза юридичної анексії окупованих Росією грузинських регіонів?
Про ці та інші актуальні питання Front News Ukraine поговорив з аналітиком міжнародних відносин Георгієм Хатіашвілі.
Пане Георгію, Трамп підписав жорсткий пакет санкцій, так званий «закон Грема», на який Дмитро Медведєв уже відреагував погрозами військового стримування. Що насправді означають ці санкції, наскільки вони обмежать можливості Кремля фінансувати війну та які глобальні економічні наслідки матиме це рішення?
Почнімо з того, що санкції мають не лише економічне та політичне, а й символічне значення. Це сигнал, зокрема власним виборцям, що ми вживаємо певних заходів.
Що стосується цього законопроєкту, Трамп і раніше мав відповідні повноваження та юрисдикцію у сфері санкцій. Можливо, законопроєкт дещо посилює санкційний режим, однак переважно йдеться про тарифи, а не про санкційні пакети.
Щодо тарифів, цей закон не обов'язково надає йому право запроваджувати, скажімо, митні збори на нафту для п'яти найбільших торговельних партнерів Росії, якщо вони не припинять закуповувати російську нафту. Насамперед це стосується Китаю.
Звичайно, Китай не відмовиться від закупівель російської нафти під тиском погроз. У Пекіні розуміють, що рано чи пізно торговельна війна все одно відбудеться. Сьогодні їм кажуть не купувати російську нафту, а завтра можуть вимагати чогось іншого, погрожуючи новими санкціями.
Китай розуміє, що таке торговельне протистояння неминуче: якщо причиною стане не Україна, то якась інша країна. Тому я не бачу можливості, за якої Пекін відступить.
Щодо Індії, тут також постає питання національної гідності. Коли країні з населенням півтора мільярда людей кажуть не купувати пальне, інакше проти неї запровадять тарифи, це викликає відповідну реакцію.
Крім того, Індія має оцінити, що для неї економічно вигідніше: американські тарифи чи дешеві російські енергоносії.
Третій чинник полягає в тому, що Росія разом з Індією, Китаєм, Бразилією та Південною Африкою входить до БРІКС. Тому повна відмова від російських енергоносіїв видається малореалістичною.
Водночас постає інше запитання: чи готовий сам Трамп реально застосувати ці інструменти? Одна справа — його суперечки з Канадою чи Європою, і зовсім інша — практичне використання таких важелів.
Тоді виникає запитання: навіщо Трамп підписує санкційний пакет, якщо не збирається його застосовувати?
А що він втрачає від його підписання? Його повноваження розширюються, а рішення про те, застосовувати їх чи ні, залишається за ним.
Підписання цього документа не завдає Трампу жодної шкоди. Навпаки, він може представити це як власне політичне досягнення.
Медведєв обуриться, зробить кілька несерйозних заяв. Але кого це лякає? Це несерйозно.
Для Трампа це безпрограшна політична гра. А от наскільки він готовий скористатися новими повноваженнями — зовсім інше питання.
Що стосується можливості зупинити війну санкціями, Росія — не Куба. Її неможливо просто так виключити зі світової економіки.
Добре, ви закликаєте не купувати російське пальне. Але Китай та Індія не можуть зупинити власні економіки. Десь вони мають купувати енергоносії.
Сам Трамп заявляв, що через удари Зеленського по російських нафтопереробних об'єктах у США подорожчало дизельне пальне.
Таким чином він фактично визнав: коли постачання російських енергоносіїв скорочується, ціни на світовому ринку зростають.
І тут виникає друге, ще важливіше запитання: навіть якщо Трамп справді застосує всі ці санкції, чи зупинить це Росію?
На мою думку, Путін не зупиниться, доки Росія не встановить контроль над усією Донецькою областю — незалежно від того, називатиме вона це «звільненням» чи завоюванням.
Для нього припинення війни коштуватиме значно дорожче, ніж її продовження.
У його власному розумінні політична ціна зупинки війни буде вищою, ніж продовження бойових дій, навіть ціною величезних людських втрат.
Путін заявляє, що Київ не хоче миру. Водночас між Трампом і канцлером Німеччини Фрідріхом Мерцом тривають консультації. Чи існує реальна перспектива повернення за стіл переговорів, чи сторони готуються до ще масштабнішої ескалації?
Ескалація та переговори теоретично не виключають одне одного.
Обидві сторони демонструють готовність до переговорів, щоб не викликати невдоволення Сполучених Штатів.
Мета Путіна — продовжувати війну доти, доки Україна не залишить Донецьку область.
Позиція України полягає в тому, що вона не може просто так відмовитися від найбільш укріпленої ділянки фронту.
Крім того, які існують гарантії, що після відмови України від Донеччини Росія не висуне претензій на Дніпропетровську область?
Чи справді після цього прибудуть миротворці?
Українці воювали стільки років, а тепер мають просто віддати близько 5 000 квадратних кілометрів території?
За такого сценарію українці можуть навіть влаштувати Зеленському новий Майдан.
Поки це питання не буде вирішене, я не бачу можливості ані для припинення вогню, ані для завершення війни.
Не буває таких війн, у яких просто закінчуються люди й сторона більше не здатна утримувати фронт хоча б в обороні. Тим більше, коли йдеться про настільки великі держави.
Відповідно, війна на виснаження триватиме.
Оскільки лінія фронту просувається повільно, обидві сторони в межах своїх можливостей готуються до подальшої ескалації.
Росія готується до знищення решти української енергетичної інфраструктури, а Україна, зі свого боку, також готується завдавати ударів по російських енергетичних об'єктах.
Президент Франції Емманюель Макрон заявляє про посилення російських гібридних загроз для Європи, тоді як прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо говорить про ризик загальноєвропейського військового конфлікту. Наскільки серйозною сьогодні є криза європейської безпеки? До чого може призвести гібридне протистояння та чи допускаєте ви можливість російського військового вторгнення до Польщі?
Про гібридну війну говорять, зокрема, тому, що інакше виникнуть суперечності у власній пропаганді.
Як можна стверджувати, що Росія найближчим часом нападе на Польщу, якщо вона не може захопити три села на Донеччині? Це абсурд.
Саме тому йдеться про гібридні загрози: десь може статися вибух на заводі з виробництва безпілотників, кудись можуть залетіти дрони або відбутися інші подібні інциденти.
Такі загрози справді існують.
Однак пряме військове протистояння між Росією та Європою я вважаю практично неможливим із кількох причин.
По-перше, це означало б пряму військову ескалацію між Росією та НАТО, яка містить ядерний компонент.
По-друге, навіть якби Росія захотіла напасти на Польщу чи Фінляндію, якими силами вона могла б це зробити?
Зрозуміло, що Росія хоче отримати контроль над східною Україною. Але навіщо їй Польща? Що вона збирається з нею робити?
Невже поляки не чинитимуть опору? Чи Росія збирається виселити з Польщі все її майже 40-мільйонне населення?
З країнами Балтії ситуація дещо інша. Вони невеликі та вразливі. Якби не членство в НАТО, їхнє становище було б значно складнішим.
Але навіщо Росії Польща? Хтось може мені це пояснити?
У Росії відбуваються парламентські вибори. Які внутрішньополітичні процеси вони відображають для Кремля та наскільки Путін використовує зовнішні чинники для мобілізації внутрішньої аудиторії й консолідації влади?
Цей маскарад і цирк організовано насамперед для того, щоб отримати нове підтвердження легітимності. Для країни, яка перебуває у стані війни, це особливо важливо.
Чи вірить хтось у цю легітимність усередині Росії або за її межами інше питання.
Але Путін намагається продемонструвати, що народ підтримує його і що він має мандат на продовження війни.
Крім того, це спроба створити ілюзію стабільності: мовляв, Україна не може провести вибори, а Росія проводить їх навіть під час війни.
Чотири партії, представлені в російській політичній системі, фактично є філіями «Єдиної Росії» та президентської адміністрації.
Партію «Яблуко», яка на попередніх виборах отримала близько 1% голосів, до виборів не допустили.
Таким чином Путін намагається продемонструвати, що має суспільний мандат на продовження війни.
Після так званих виборів в окупованому Цхінвальському регіоні Путін привітав Марата Камболова з «перемогою» та заявив про союзницькі відносини. Який політичний сигнал надсилає Москва? Чи бачите ви загрозу прискорення процесу фактичної або юридичної анексії окупованих регіонів Грузії?
Путін вітав із перемогою на виборах практично всіх, хто приходив до влади в так званій Південній Осетії чи Абхазії.
Однак наші території вже фактично анексовані. Що стосується юридичної анексії, ця загроза постійно висить над нами, як дамоклів меч.
У випадку Абхазії такий сценарій менш імовірний, оскільки абхази мають власну національну гідність і вважають, що створили певну незалежну державу.
Натомість загроза юридичної анексії Цхінвальського регіону є реальною.
Якщо в адміністрації Кремля ухвалять відповідне рішення, це може статися.
Водночас ті люди, які говорять про існування такої загрози, потім виходять і заявляють, що в Грузії нібито діє російський режим.
Якщо будь-яку обережність у відносинах із Росією вважають боягузтвом і слабкістю, тоді нехай пояснять, що саме має робити влада.
Якщо загроза справді існує і нинішня опозиція прийде до влади, хіба обережність перед цією реальною небезпекою не стане для неї так само необхідною?
Якщо вони це розуміють, тоді нехай скажуть, що конкретно збираються робити.
Яке в них бачення? Який план запобігання цій загрозі?
Голова парламенту Грузії Шалва Папуашвілі заявив, що так званої Південної Осетії не існує, як не існує і її виборів чи президента. Як має діяти грузинська влада та які інструменти вона має для протидії цій проблемі? Чи виправдовує себе нинішня політика, чи йдеться насамперед про мінімізацію ризиків за відсутності інших можливостей?
На жаль, інших ресурсів у нас фактично немає.
Раніше існувала теорія, що Росія не піде на анексію, оскільки не захоче остаточно зіпсувати відносини із Заходом.
Але цей міст уже спалено.
Проти Росії ухвалено численні санкційні пакети, однак вона продовжує війну в Україні.
Що для Росії означатиме анексія Південної Осетії за таких обставин? У цьому сенсі колишні стримувальні чинники вже не діють.
Хочемо ми цього чи ні, певною мірою ми залежимо від доброї волі Путіна.
Тому, на жаль, цей процес відбувається незалежно від нас.
Загроза існує, і ми повинні діяти обережно.
Однак цю обережність не слід оголошувати боягузтвом, проросійською позицією чи використовувати для інших подібних звинувачень. Її потрібно розглядати як об'єктивну реальність.
Тоді давайте визначимося всередині країни: якщо обережність — це боягузтво, які саме кроки ми повинні зробити?
А якщо ми їх зробимо і у відповідь отримаємо анексію Цхінвальського регіону, що робитимемо далі?
Якщо Росія прямо оголосить про анексію Південної Осетії, та сама опозиція вийде на вулиці й заявить, що влада нічого не зробила, а тому ми втратили Південну Осетію.
Водночас, якщо Грузія та її влада справді перебувають під контролем Кремля, як стверджує опозиція, я ніяк не можу зрозуміти одного: навіщо Росії відбирати Південну Осетію у власного маріонеткового уряду?
Коли люди перестають критично мислити, вони вже не здатні дати логічні відповіді на такі запитання.
Front News Ukraine
