Європа відчуває потребу в альтернативних постачаннях енергії, а Туреччина плекає надію стати хабом для “тюркського” газу на західний ринок. Проте, незважаючи на наявність та попит у Європі та пропозицій в Азії, жоден масштабний енергопроект так і не був реалізований. Про складнощі на шляху тюркського газу розповідає Президент центру міжнародних досліджень “Стратегія XXI” Михайло Гончар.
Чи можна вважати, що після візиту Ердогана в Україну слід очікувати на поновлення проектів альтернативного постачання Європи газом - не з Росії, а з країн Центральної Азії, насамперед Туркменістану?
Не думаю, що візит вплине на газові потоки. Навряд чи сьогодні проект перебуває в епіцентрі уваги. До того ж Туреччина не є власником якогось газового ресурсу для постачання кудись. Є розмова про те, що Туреччина розробляє і розроблятиме відкрите в Чорному морі досить серйозне родовище, але його розробка потребує часу і грошей. І це точно не буде цього року, і наступного також навряд чи. До того ж цей ресурс надійде до Туреччини, а не кудись на експорт.
Щодо варіанта, пов'язаного з тим, щоб вести азербайджанський газ через газопровід TANAP (Трансанатолійський трубопровід) і далі через існуючі магістралі до країн Центральної та Західної Європи, а також до України, це не має швидкої перспективи.
Газопровід TANAP (Трансанатолійський трубопровід)
Тим паче ситуація зі скандалом у Болгарії, куди мав прийти азербайджанський газ у кількості 1 млрд. куб. м на рік (1/3 обсягу болгарського газового ринку) дуже показова. Один мільярд кубометрів за фактом перетворився на три рази менший обсяг. Виявилося, що чиновники попереднього уряду Болгарії мали незрозумілі домовленості з “Газпромом”, через який постачання азербайджанського газу виявилося заблокованим. Отже, Росія поставила “пробки” для альтернативних газових потоків у Європі.Щодо стратегічного спрямування, який не рухається з місця вже чверть століття – тобто, Транскаспійського трубопроводу, щоб туркменський газ через Каспій, Азербайджан, Грузію та Туреччину потрапив до Європи, то тут, на жаль, ми бачимо черговий сплеск позитивної риторики, про те, що ось-ось і може відбутися новий рестарт проекту, але не бачимо конкретних дій.
Це мало б важливе значення для постачання газу із неросійських джерел на європейський ринок. Туркменістан займає четверте місце у світі за запасами газу – після Ірану, Росії та Катару. Але, на жаль, нічого не відбувається, і в ситуації, що складається зараз, Росія робить зусилля, щоб такий конкурент на газовому ринку Європи не з'явився. Та й Китай теж буде не в захваті від цієї ідеї, тому що, в принципі, основний обсяг туркменського газу йде до Китаю. Ну а керівництво Туркменістану, хоча воно й хотіло б повернути свій газ на європейський ринок, як це було в 90-х і 2000-х роках, але, на жаль, воно навряд чи вживатиме якихось енергійних дій, остерігаючись попадання під перехресний вогонь і Москви, і Пекіна.
Ось дуже примітний момент. 5 лютого, буквально наступного дня після відкриття Олімпіади, голова КНР Сі Цзіньпін прийняв президента Туркменістану Гурбангули Бердимухамедова. Глава КНР запропонував розширити співпрацю у газовій сфері. Китай хоче збільшення постачання туркменського газу для компенсації скорочення імпорту ЗПГ з Австралії, оскільки остання разом із США та Британією створила антикитайський альянс AUKUS.Ну а Китай готовий і надалі надавати підтримку Туркменістану постачанням антиковідних вакцин. Ось такі реалії довкола туркменського газу.
Тому, в принципі, хоча Туреччина й могла б відіграти фундаментальну роль, а саме – стимулювати попадання туркменського газу на європейський ринок саме через Туреччину, але, на жаль, цього так і не сталося, починаючи з 90-х років.
Чи може Туреччина здійснити цю мрію зараз, коли Західні країни виявили інтерес до TANAP та TAP?
Я сумніваюся, тому що Ердоган за всієї його енергійності, проте, залишається не в тій ваговій категорії, щоб вступити в конфронтацію одночасно і з Пекіном, і з Москвою.
Тобто, головна причина – це зовнішній фактор, а не особливості внутрішньої політики Туреччини?
Ну, якщо брати туркменський газ, то це, звичайно, одночасний виклик і Росії, і Китаю. Але якщо взяти інший вимір, чому Транскаспій у минулому не було збудовано? Адже, в принципі, позиція Анкари залишається незмінною: весь тюркський газ має прийти до Туреччини та пройти через її територію до Європи. А тюркський газ – це газ Азербайджану і практично всієї Центральної Азії. Але газ Центральної Азії – це перш за все туркменський, тому що в Казахстані теж газу багато, проте газ, що видобувається, доводиться закачувати в нафтові пласти для інтенсифікації видобутку нафти. Тому як експортер газу Казахстан не дуже значущий.
А ось Туркменістан – так.
Чому, як мінімум, двічі зірвалася реалізація транскаспійського проекту до Європи? Це вже пов'язано не з Ердоганом, а з особливостями тих періодів, які були і в 90-ті, і в 2000-ті: щойно на горизонті з'являлася перспектива реалізації Транскаспію, з Москви надходила "солодка пропозиція" в Анкару, від якої було складно відмовитися: мовляв, навіщо вам цей газ із Центральної Азії, коли тут, під рукою, є газ із Росії, який ви й так отримуєте, просто ми оптимізуємо маршрут. Так з'явився проект "Блакитний потік" - із Росії до Туреччини через Чорне море."Блакитний потік" зірвав реалізацію Транскаспію.
Блакитний та Південний потоки
Вдруге це було з реалізацією проекту “Набукко”. Цей проект був визначений пріоритетом ЄС, і орієнтований він на газ Азербайджану та Туркменістану через Каспій, Південний Кавказ та Туреччину до Європи. Транскаспійський газопровід Туркменбаші - Баку фактично мав стати основною магістраллю, що живить Набукко. Турецька державна нафтогазова компанія “BOTAŞ” відігравала важливу роль у консорціумі проекту “Набукко”. Росія виступила проти намірів Туркменістану, оскільки, мовляв, статус Каспію невизначений, і для реалізації такого проекту потрібна згода всіх п'яти країн регіону, а не лише Ашгабата та Баку. Паралельно Росія запропонувала Туреччині свій "Південний потік", який послужив кілером для "Набукко".
Чому не було зрозуміло Європі, що Росія монополізувала постачання?
Це результат роботи російського лобі в Європі та явища, яке ми називаємо “шредеризацією” європейського політикуму. Зусилля російської пропаганди прикладалися на створенні та просуванні кількох міфів: російський газ – найдешевший, має найоптимальніший маршрут транспортування з Ямалу. Хоча якщо подивитися, де Ямал, а де - Туркменістан, то транспортування з Туркменістану до Європи не довше, ніж з Арктики. Росія також дискредитувала у Європі країни альтернативних постачань. Вони казали – ну, який там газ в Азербайджані? Його там немає, чи його там дуже мало! Так само в 90-х говорили про азербайджанську нафту. Мовляв, куди ви, Європа, прив'язуєтесь? Там щось є небагато, але зовсім трішки. Те саме і щодо газу з Центральної Азії. Ви, мовляв, пов'язуєтеся із тоталітарним туркменським режимом. Наче російський режим дуже демократичний.
Ну і зрештою все це спрацювало, тепер, коли в Європі бачать, до чого це призвело, вони думають, а як би і де взяти альтернативні поставки?
Згадали про Азербайджан. Але Азербайджан не може дати багато газу до Європи суто об'єктивно. Тому що та інфраструктура, яка була побудована, TANAP та TAP можуть вивести на ринок ЄС лише 10 млрд кубів. Цей обсяг азербайджанського газу може вийти лише на південь Європи: Болгарія, Греція, Албанія та південь Італії. А це не ті ринки, що є основними споживачами газу. Основний споживач – це Центральна Європа, Німеччина.І “Газпром” доклав усіх зусиль для того, щоб азербайджанський газ не пройшов до центру Європи. Я не дарма наводив приклад Болгарії з газпромівськими пробками, Азербайджану з проектом ТАР, який веде до газового глухого кута Європи. Адже був проект словацької компанії Eustream під назвою Eastring, щоб ним і газ Каспію прийшов до Центральної Європи. Але домінуючому там російському газу конкуренти не потрібні. Туди вже прокладено два північні потоки, і з півдня - це “Турецький потік” який є удвічі зменшеним варіантом тієї самої “Південного потоку”. А зараз йдеться про те, що Газпром тихенько розширює газотранспортну інфраструктуру в Південному федеральному окрузі, і лише з однією метою – під прокладку ще двох ниток Турецького потоку через Чорне море.
Тобто вони відчули, що схопили Європу в газові кліщі, і йдеться про те, щоб раз і назавжди відтнути навіть перспективу появи альтернативного джерела з Туркменістану.
Стамбул - Новий Уренгой - 4039 км по прямій, Стамбул - Ашхабад - 2530 км по прямій
Зрозуміло, що Туркменістан не в тій ваговій категорії, щоб змагатися з Москвою та Пекіном, а підтримка йому з боку ЄС може бути лише вербальна – Брюссель вкотре скаже: “Так, так, так! Ми дуже зацікавлені у вашому газі, але робіть щось! Ми готові дати гроші! Але чи на Каспії хто домінує? Не Туркменістан, і Азербайджан
В Азербайджані ми спостерігаємо російську військову присутність, якої не було майже 10 років. У 2012 році його було ліквідовано після закриття РЛС у Габалі, та й до закриття її там був технічний контингент. А зараз – на території Азербайджану знаходиться військовий контингент і це не випадково.Тобто Росія показує, що щупальця путінського спруту на всіх трубах, що проходять через Південний Кавказ.
Напрошується висновок, що війна в Карабаху принесла для Азербайджану та Туреччини більшу залежність.
Виходить так! У такому гібридному вигляді так званого "миротворчого контингенту" вона отримала можливість не лише бути присутньою, а й впливати на процеси. Тому ми й говоримо, що так, Азербайджан здобув перемогу у війні з Вірменією, але програв Росії. Це ніби неперемога.
Довгий час вважалося, що російський газ розбавляється туркменським та казахським. Якщо це так, то чи не збереглися у Казахстану та Туркменістану важелі впливу на газову політику Росії?
Це колись так було. Десь наприкінці 90-х - перша половина нульових років, коли Газпром мав певну проблему з нарощуванням видобуткової бази. І тоді вони дійсно імпортували багато газу із Центральної Азії. Частина його йшла на споживання всередині Росії, а частина - справді йшла не експорт до Європи, наприклад, за відомою схемою РосУкрЕнерго.
Але в принципі, після того, коли Газпром наростив потужності видобутку в Сибіру, то у квітні 2009 року, “раптом” стався вибух на одній із компресорних станцій газопроводу Середня Азія – Центр. І тоді постачання туркменського газу перервалися. У Росії сказали, що труби зношені, старі. Туркменістан провів ремонт на своїй території протягом двох тижнів, але Росія більше не відновлювала попередні обсяги імпорту. Більше того, вони протягом п'яти-шести років скоротили обсяг імпорту майже до нуля. Бо туркменський газ став конкурентним для них. Зараз вони імпортують якісь кумедні обсяги – 5 млрд. кубів у 2020-му, 10 млрд. кубів у 2021-му, але це зовсім не те.Якщо взяти до уваги, що у 2003 році ще покійного Туркменбаші І - Сапармурата Ніязова - вони змусили підписати договір, за яким “Газпром” законтрактував весь газ, що видобувається, на 25 років уперед. Тобто Газпром повинен був викуповувати весь газ, що видобувається, до 2028 року. У принципі, відповідно до цього договору до Росії мало б зараз надходити близько 50-60 мільярдів кубів туркменського газу на рік. Але у 2009 році вони все це перервали, бо цей газ виявився непотрібним конкурентом. Настала спецоперація диспетчерської служби “Газпрому”, яка призвела до вибуху газопроводу. Але представлена вона була так, ніби старий трубопровід не витримав. Незабаром виявилося, що це була цілеспрямована дія.
Наскільки можна судити після війни у Карабаху лобістські можливості Туреччини у Європі обмежені?
Я не думаю, що у неї дуже обмежений лобістський потенціал. Тут питання в тому, наскільки воно ефективне. На жаль, Європа втратила Туреччину. У Європі Туреччину не бояться, але побоюються. Пообіцявши Туреччині одного разу - ще 1963 року - членство в ЄС, європейський політикум, зрештою, обдурив. Обдурив як політичний істеблішмент Туреччини, а й усе турецьке суспільство. І це логічно призвело до появи ефекту Ердогана. Його піднесення пов'язане багато в чому про те, що ЄС поставили бар'єр для Туреччини на її шляху до членства. Адже країна саме з вимог ЄС провела модернізацію і економіки, і державних інститутів, і суспільства. До того ж Туреччина є членом НАТО. До речі, 18 лютого буде 70 років її членства у НАТО.
Тому я вважаю – те, що сталося на Південному Кавказі, у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху, Туреччина та Азербайджан показали спільними зусиллями, що вони можуть зробити те, що чверть століття не могли зробити ані ОБСЄ, ані західні країни, які намагалися врегулювати цю проблему. Фактично ніхто її не регулював, а все робили для того, щоб зберігався статус-кво. Азербайджано-турецький тандем унеможливив можливе.
Туреччину не зупинити. Вона набула великого потенціалу розвитку, ми бачимо, що вона активна і в Середземномор'ї, і в Чорному морі, і в цьому сенсі її остерігаються. З одного боку, проблемність Туреччини в тому, що вона може мати ситуативні зміни підходів.Навіщо стало можливим відновлення російської присутності в Азербайджані? Воно зовсім не потрібне ні Азербайджану, ні Туреччині. Але Туреччина одночасно вирішує питання балансу інтересів із Росією щодо Сирії, Лівії.
Вони провели свою гру і результатом її склався дуже умовний компроміс, який вилився в те, що Росія є в Азербайджані.
Так що з одного боку Європа зацікавлена в тому, щоб через Туреччину пройшов більший обсяг газу, але з іншого боку, вони побоюються, як далі поведеться Туреччина, як вона взаємодіятиме з Росією, які будуть відносини з Грецією, Кіпром і т.д. Тобто це клубок таких питань, на які немає відповіді ні в Анкарі, ні в Брюсселі. В Анкарі теж є розуміння, що у відносинах з Європою не можна перегнути ціпок. Тому що якщо зайняти прокремлівську позицію в контексті Східного Середземномор'я, то мрії стати транзитним хабом для енергоресурсів до Європи можуть залишитися на нинішньому рівні: вони вже, можна сказати, відбулися - ці 10 мільярдів кубів які підуть через, але це не те, про що мріяли і мріють у Анкарі. Ідея зібрати "тюркський газ" у Туреччині і далі відправляти його до Європи залишиться fata morgana.