10 років російської агресії в Грузії: думка експертів
loader

10 років російської агресії в Грузії: думка експертів

  • Частина1

    Частина 1


Київ: Виповнилося рівно десять років з дня агресії у відкритій фазі Російської Федерації проти суверенної Грузії в день відкриття літніх Олімпійських ігор у Пекіні.

З нагоди цього сумного ювілею формальний Президент РФ в 2008 році, нинішній прем'єр Дмитро Медведєв дав розгорнуте інтерв'ю виданню «КоммерсантЪ», в якому намагався виправдати тодішні дії Кремля, представляючи для сучасних читачів себе в 2008-му в якості самостійної геополітичної фігури.

Наше агентство звернулася до трьох авторитетних експертів у сфері міжнародних відносин з проханням дати свою оцінку не стільки теперішній «відвертості»  Медведєва, скільки реальній політиці Кремля у тому військовому протистоянні та визначити -  наскільки адекватними були дії міжнародного співтовариства в справі приборкання агресора.

Олеся Яхно: «Зараз очевидно: ставка російської влади на війну себе не виправдала»

Як би зараз Росія не намагалася виправдати себе за події десятирічної давнини і зняти з себе відповідальність за агресію, показати, що це був правильний крок, цілком очевидно, що вона жодних плюсів нікому не принесла.

У своєму інтерв'ю Медведєв багато звалює на Саакашвілі, стверджуючи, що якби не його поведінка, то ніякої б агресії не було. Але це, як кажуть - хороша  міна при поганій грі. Вчитайтесь- як самовикривально звучить заголовок. Адже Медведєв стверджує, що "Росія досягла миру" ...

Я так розумію, розміщення російських військових баз і перетворення невизнаних республік в сірі зони, зубожілі і занедбані - це і є в розумінні Кремля «мир» та «захист». Та не мир є для Кремля метою, а збереження свого контролю над усім пострадянським простором.

В іншому місці Медведєв журиться з приводу того, що в Грузії є неврегульований територіальний конфлікт, а країна все одно прагне увійти до НАТО. По суті, це визнання помилковості тактики Кремля.

Адже рух Грузії і України до НАТО, а також отримання Україною безвізу і ратифікація Угоди про асоціацію з ЄС - це найкращий доказ того, що ставка російської влади на війну, на створення конфліктів, гарячих або заморожених, як способу блокування європейської та євроатлантичної інтеграції пострадянських країн себе не виправдала. Не розпалюванням воєн треба займатися, а власною економікою!

Медведєв говорить про наявність російських військових баз на територіях самопроголошених республік, які не визнали навіть друзі по «ОДКБ», але це якось погано узгоджується з тезою про прагнення до миру.

Сама стратегія перешкоджання сусідам на шляху до Європейського Союзу та НАТО себе не виправдала, адже створенням постійних конфліктів Росія лише підштовхує нас до пошуку союзників саме на Заході.

Якщо говорити про захист колишніх автономій Грузинської РСР, то зараз вони - ніким не визнані держави-республіки, з депресивним соціально-економічним потенціалом, по суті - суцільна сіра зона з російськими військовими базами, тому нині, через 10 років, стверджувати, що їм була уготована якась інша, більш перспективна доля, - було б дуже наївним.

А тепер про поведінку Заходу у 2008-му. Мені здається, Мюнхенська промова Путіна 2007-го року була багато в чому недооцінена європейцями. Тодішні європейські політики вважали, що вона адресована виключно Сполученим Штатам, з урахуванням того, що Путін журився про кончину двополярного світу, говорив про необхідність балансу сил на тлі подій навколо Іраку. Хто б тоді міг подумати, що втручання у виборчі кампанії в Європі - стане одним з головних механізмів в політиці Кремля за кордоном?

Медведєв, хизуючись, в інтерв'ю констатує, що «нам вдалося після війни з Грузією дуже швидко налагодити на колишньому рівні відносини з європейцями і навіть зі Сполученими Штатами», що свідчить  про те, що західний світ недооцінив в повній мірі тоді небезпеки російської експансії, що й призвело в 2014-му році до агресії вже проти України.

До речі, мені згадалося інтерв'ю Путіна 2008-го року німецькому телеканалу, коли багато хто побоювався подальшого розширення російської агресії, в тому числі і в українському Криму. І він тоді, (ймовірно для того, щоб заколисати пильність європейців) сказав: «Крим-український і ми не претендуємо на нього». Але всі ці слова й запевнення, як бачимо, виявилися брехнею і в 2014-му році Захід, який не відреагував адекватно на агресію проти Грузії, особисто в цьому переконався.

Часто запитують: чи зміниться позиція Росії в прагненні утримати Україну в полі свого впливу? Думаю, це можливо, після 2019-го року, після проведення у нас президентських і парламентських виборів, коли в Кремлі переконаються, що ставка на «п'яту колону» не спрацювала. До того ж витрати від санкцій, складність конвертувати в якусь вигоду контроль над Донбасом - все це може призвести до зміни політики.

Хоча в даний момент Кремль продовжує використовувати українську карту на повну силу, всіляко нагнітаючи обстановку перед черговими міжнародними переговорами. На виборах же Москва розраховує на наші реваншистські сили, після приходу яких до влади, проти РФ можуть і санкції зняти і тоді половина їхніх проблем відпаде. Саме тому вони так непоступливі по Україні.

І останнє. У 2008-му році Кремль не тільки провів агресію проти Грузії, а й за допомогою різноманітних дипломатичних, економічних та інших спеціальних методів торпедував надання плану «ПДЧ» в НАТО Києву і Тбілісі на саміті альянсу в Бухаресті.

Але після 2014-го року наші можливості по справі євроатлантичного співробітництва, безумовно, зросли. Думаю, при співпраці з Україною і Грузією західні політики будуть враховувати зміни характеру протікання сучасних протистоянь у бік гібридних воєн і спецоперацій. А головне саме українське суспільство зараз, після російської агресії, більш налаштоване до вступу в НАТО, ніж це було в 2008-му році.

О. Воронін, FNI


Залишайтеся в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал в Telegram

Читайте також:

В ЄС відзвітували про захисні заходи проти гібридних загроз
Порошенко: російська гібридна війна перетворюється на Світову